Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

круг себе ями, кидають туди зброю – гармати, рушниці, шаблі, запорпують золото й инші дорогоцінності, насипають над ними велетенську могилу і, проказавши закляття, щоб ніхто не міг скористатися тим багатством, піддаються козакам, що налетіли на них вихором.

Хому і в цій січі пощадили мечі та кулі, а далі і з-під Полтави, хоч і вкритий ранами, але живим повернувся на батьківщину, де суворий батько, покаявшись, пробачив і прийняв відважного сина.

Минуло століття, іде друге. Війна зі шведами одійшла в історію, але простий народ біля Новгорода-Сіверського не тільки вночі, але і вдень не сміє наблизитись до могили, що зветься Золотою Горою. Діди з роду в рід переказують про неї цю оповідь, а в околах села Вороб’ївки досі живуть чутки, що кожної півночі підводяться з могил своїх загиблі шведи і жорстоко січуться одне з одним, а біля самої гори чутно пронизливі крики й стогони вмираючих, іржання коней, бряжчання зброї, і яскраві вогні зблискують у лісовій хащі, де було шведське становище.

Олекса Стороженко

Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернігівщині в старовинній козацькій родині. У 1821–1823 рр. вчився в Харківському шляхетному пансіоні, пізніше близько тридцяти років служив у війську. Вийшовши у відставку, в 1868 р. поселився на хуторі Тришині коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. За проект пам’ятника Несторові-літописцю здобув звання художника-академіка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своєму хуторі, де й похований.

Залишив історичні повісті («Брати-близнята»), оповідання, фантастичні новели та казки, в яких зокрема діють і чорти та інші міфологічні персонажі: «Ярчук», «Лісовий дідько й непевний», «Межигорський дід», «Суджена», «Дорош» і повість «Марко Проклятий».

Дорош

Після шведської пожоги, тоді, як протурили запорожців з Чортомлика у Туреччину, аж в Алейки [26], був військовим осавулом оцей самий Дорош, що розказую. Багато дечого доводилось мені про його чути ще в Січі, і розказували, що він збіса був завзятий і дуже письменний і знав по-турецькій і по-татарській і був за товмача. Як же кошовий Мелашевич вивів запорожців із Туреччини [27] і знов осадив кош на наших вольностях біля річки Підпольної, то Дорош розміряв окопи і розкати, бо знав і кріпості будувать. Скінчивши своє діло, недовго він зоставався в коші, дуже вже старий був, і, подякувавши за хліб-сіль, помандрував собі у степи, щоб де-небудь сісти зимовиком і завести пасіку, бо дуже кохався у бджолі. Шукав старий собі місця, шукав та й сюди зайшов на Малу Тернівку; якось йому подобався наш лиман; та нащо й шукать луччого захистка: кругом – вода, а посередині – острів, не треба й обгороджуваться; от він тутечки й осадивсь. Тоді, як старий сюди прийшов, у лимані тільки й росли де-не-де осички, терни та лоза; а він вже понасаджував скрізь дерев’я, нащепив груш і яблунь, неначе ліс який розвів. Так тутечки у його велика пасіка була – може, колодок з двісті, коли не більш. За медом було приїздили купці з Харкова, з Білгорода. Дорош тими грошима, що за мед добував, ніколи не користувався, а віддавав їх бідним людям на будову, що приходили у степи селиться зимовиками, або однесе на церков до ігумена Самарсько-Миколаївського монастиря.

Ті козаки, що сиділи тутечки зимовиками і знали Дороша, от як розказували мені про його життя у лимані. Жив він на тім острові неначе який пустельник: з власних рук годував диких кіз, сагайдаків, журавлі ходили за ним слідком, як собаки, під його хатою плодились бабаки. Ходив він, як чернець, у високій шапці, у чорній хламиді і підперізувався ремінним поясом. З себе був дуже високий, а борода, біла, як молоко, доходила аж до колін. Такий, розказували, був з його дідуган, що хто б його не вздрів, то самі в’язи хиляться, щоб йому вклонитись. Тоді тільки й було зимовиків, що на річці Самарі, де теперечки Кочережки, та біля нас, де Василівка, у Бродчині і там ще – у Водяній. То було по великих празниках; народ приходив до Дороша, неначе до церкви, тоді тутечки не було церков; от він і читав їм Євангелію, апостола і Псалтир. Люди кажуть: «На самоті чоловік живе з Богом»; то хоч і не в церкві слухаєш те слово Боже, а все ж таки полата воно тобі душу, особливо почувши його з уст чесної перед Господом людини. Старого Дороша всі дуже поважали: було як заведуться про що-небудь або шкоду один одному яку вчинить, то йдуть судиться до старого.

У ті часи, як Дорош тутечки проживав, набігали ще на слободи татари: оце ж їх і шлях, що йде побіля лиману, бо тут скрізь од річки Самари аж до річки Орельці – водопої, а по горах – багацько джерел і криниць. Було як почують хуторяни, що йде татарва, то заганяють скотину і ховаються по байраках і котловинах; як же бувало слобожани турнуть звідтіля татар, то й вони де не візьмуться, на коней, за мушкети, і собі проводжають непрошених гостей. А Дорош – так ніколи не тікав: сидить собі на пасіці – і байдуже йому.

Раз, як так проходили татари, Дорош варив собі на вечерю куліш, а татарський ватажок побачив, що з комина іде дим, і послав кілька вершників подивиться, хто там живе.

– Коли молодий, – каже, – то візьміть його у ясир [28], а старий – чикни [29] йому башка.

Такий, бачите, у них був басурменський дряпіжний звичай. Поїхали татари у лиман та, як кажуть, «не спитавши броду, не лізь у воду», і загрузли в болоті. Стали гукать, так Дорош вийшов і розказав їм їхньою мовою, куди об’їхать; от вони і приїхали до його. Побалакав він з ними, показав свою пасіку, город, – так гарно у його в садочку: було це саме в Спасівку, як вже і дині, і кавуни, і садовина поспіла. Вернулись вершники до свого ватажка, розказали йому, що бачили, от він і сам приїхав до Дороша в гості. Нагодував його старий медом, кавунами і чим Бог послав. Ватажок цілісінький вечір з ним пробалакав, тут у його у хаті ночував, а на другий день, прощаючись, подарував Дорошеві турецький килим і обіцяв, як буде повертаться, знов до його заїхать. Так не привів йому Бог вернуться, бо там десь за Берекою гетьманці перехопили його загін і завдали такого чосу, що й сам